Ми поїхали на початку повномасштабного вторгнення. З аеропорту Борисполя, на автомобілі, разом із моїм чоловіком. Стільки всього сталося… Я щиро вірю, що нам, першим, було найважче. Ми були як справжні "піонери", ті, хто колись колонізував незвідані землі (хоча дехто стверджує, що перші переселенці в Європу були у 1880-х, але це вже нюанси).
Зараз, дякувати Богу, все гаразд. Ми з чоловіком працюємо, міцно стоїмо на ногах, ні від кого не залежимо. І ось, наприкінці року, родичка вирішує поїхати з дитиною. Питання "де" навіть не виникало — звичайно, є ж у кого зупинитися!
Ми, як люди відповідальні, відразу розповіли про всі переваги та недоліки країни. Дозволили пожити у нас два тижні (саме стільки часу потрібно для оформлення документів), щоб вони не опинилися в якихось перехідних пунктах, поки їх не розмістить міграційна служба.
Але тут з’явилася проблема. У мене є реальна можливість допомогти їй з роботою. Я знаю, де потрібні працівники, хоч і не за моєю спеціальністю. Але я принципово цього не роблю. Чому? Тому що я думаю, що людям потрібно давати не готову їжу, а інструмент для її здобуття. І ми цей інструмент дали — надали притулок на початковому етапі. Нам ніхто нічого на тарілочці не приносив. Ми покладалися тільки на себе, тому і досягли успіху, пише жінка на форумі для жінок.
Все самотужки
Звісно, позиція жінки викликає, м’яко кажучи, здивування. Люди її запитують: чи справді вам ніхто не допомагав? Чи європейські добровольці, які у 2022 році зустрічали українців майже з оркестром, були вигадкою?
Вона стверджує: так, все самостійно, ніякої безкоштовної допомоги. Це теперішні новоприбулі їдуть на все готове.
Однак, люди нагадують, що першим якраз було простіше: житло не в дефіциті, волонтери на кожному кроці, світ ще не змучився від біженців. Але це таке. Її правда інша: "ми переживали труднощі, тож нехай і родичка трохи потерпить". Це ж зміцнює характер!
Національні риси
Тут мимохіть згадується старий, як світ, принцип. Ось євреї, які здавна розуміються на еміграції, своїх завжди підтримують. Араби, турки, навіть роми — як тільки один влаштується, за ним підтягується вся рідня. Це називається діаспора, це сила спільноти.
А у нас? У нас часто діє інша схема: "людина людині ворог". Або принцип відра з раками: якщо один намагається вибратися, інші його тягнуть назад. Я не хочу допомагати з працевлаштуванням, бо "не люблю спритних". Нехай сама пробивається. Більше того, я знаю, де є вакансії, але буду мовчати, як партизан. Тому що це — виховний момент!
Можливо, вона боїться конкуренції? А раптом родичка знайде кращу роботу і "перевершить"? Чи, можливо, це просто звичайна заздрість: "мені було погано, то нехай і тобі життя солодким не здається".
Епілог
Звичайно, можна сказати, що запропонувати вакансію — це і є дати інструмент. А от утримувати — це готова їжа. Але жінка непохитна, не хоче нікого прилаштовувати: "ні знайомих, ні дочку подруги двоюрідної бабусі". Це завжди закінчується погано, каже вона.
Десь у глибині душі закрадається думка: можливо, коли всі повернуться (або не повернуться), цей принцип бумерангом вдарить і по них? Тому що поки одні народи будують спільноти, ми успішно зводимо перешкоди між своїми ж.
Зате принципово.
Поділитися