Василь Черепанін: Східноєвропейська колоніальна травма та її наслідки

Керівник Центру досліджень візуальної культури у Києві та організатор Київської бієнале (міжнародного форуму мистецтва, знань та політики) заявляє, що війна росії в Україні яскраво висвітлила спадщину жорстокого поневолення регіону

„Деколоніальність“, інтелектуальна основа для критики західних інституцій, публічного дискурсу та індивідуальної поведінки, виявилася неспроможною протистояти геноцидній війні росії проти України. Це тому, що західні політичні та культурні інституції довгий час ігнорували перспективи Східної Європи, віддаючи перевагу погляду з москви.

Після падіння Берлінського муру та розпаду СРСР загалом вважалося, що Східна Європа повинна просто наздогнати Захід. Звільнившись від радянського панування, ці держави мали б зазнати природної та стихійної трансформації, плавно інтегруючись у західний економічний, політичний та суспільний устрій. Однак вторгнення росії в Україну продемонструвало, що саме Захід повинен наздоганяти події, що розгортаються на Сході.

Схід Європи відрізняється від того, що очікував Захід: його колоніальна та радянська спадщина ускладнює спрощений бінарний поділ між Глобальною Північчю та Глобальним Півднем. Саме тому західні постколоніальні дослідники традиційно обходили Східну Європу увагою. Але війна росії проти України різко виявила спадщину жорстокого поневолення, змушуючи переосмислити дискусії про колоніалізм. Справжня дискусія починається, коли колонізовані починають говорити про колонізаторів, а не лише про себе.

„Деколоніальність“, інтелектуальна основа для критики поглядів, які продовжують пронизувати інститути, суспільний дискурс та індивідуальну поведінку, сьогодні стала модною у західній культурі та політиці. Але цей проєкт опору здебільшого застосовується всередині країни, де він залишається міцно прив’язаним до історії морських імперій та зосереджений насамперед на расі.

Поряд із фетишизацією Глобального Півдня (позиція, позбавлена будь-якої значної політичної активності), західна деколоніальність неспроможна усвідомити колоніальну травму, що розгортається поруч. Західні політичні та культурні інституції тривалий час ігнорували перспективи Східної Європи, віддаючи перевагу погляду з москви — іншої імперської метрополії та головного орієнтира Заходу.

Однак це ігнорує спадщину німецького імперіалізму у Східній Європі. У 1930-х і 1940-х роках Україна стала мішенню як для Радянського Союзу, який проводив там політику індустріального колоніалізму, так і для нацистів, які сподівалися використати українське сільське господарство для свого імперського проєкту.

Після Другої світової війни колоніальні настрої Заходу знову проявилися у „Східній політиці“ канцлера Західної Німеччини Віллі Брандта. Відносини між чиновниками у Бонні та москві будувалися на припущенні, що на Східну Європу, зокрема й на Україну, не слід звертати увагу: за це говорили представники радянського апарату. Колонізовані за визначенням позбавлені суб’єктності.

Це допомогло сформувати поточний політичний контекст у Східній Європі, де збройний конфлікт та авторитарний популізм, жорсткі кордони та розколоте громадянське суспільство підкреслюють необхідність деколонізації європейської політики пам’яті та її недавньої історії. Зрештою, Німеччина, локомотив Європейського Союзу, набула свого нинішнього вигляду лише у 1990 році. Протягом усього XX століття кордони України були міцнішими та стабільнішими, ніж кордони Німеччини.

Останнім ударом по європейській політиці пам’яті став дискурс „денацифікації“, який кремль використав для виправдання своєї геноцидної війни проти України. Це абсурдний аргумент: чи повинна Європа, і німецькомовний світ зокрема, прийняти фашиста, який працює на викопному паливі, виправдовуючи свої злочини посиланнями на Голокост? На жаль, багато хто на Заході так і робить. Але кремль просто повторює аргумент нацистів: ви не повинні існувати, але оскільки ви існуєте, вас слід усунути.

Політична апатія Європи глибоко вкорінена в колоніальному мисленні, що відображається в екстерналізації проблем ЄС. Ця стратегія виштовхування конфліктів за межі блоку для захисту внутрішніх територій призвела до того, що ЄС стикається з війнами та авторитарними режимами на півдні та сході, що неминуче породжує приплив мігрантів, які рятуються від насильства.

Більше того, типовою відповіддю ЄС на ідеологічну поляризацію за замовчуванням є хибний нейтралітет, який нібито може захистити від крайнощів, що існують в інших місцях. Цей нормативний нейтралітет також визначає підхід деяких західних культурних інституцій та ЗМІ до українських голосів, які виступають проти імперіалістичної агресії росії.

Очевидно, що ті, хто протистоять афективній правді, обмежують вираження сильних емоцій, начебто про конфлікт можна судити лише з якоїсь уявної раціональної, об’єктивної позиції. З поваги до підходу Realpolitik щодо війни в росії багато західних культурних інституцій, які раніше пишалися своєю політичною заангажованістю та радикальною деколоніальністю, відступили до нібито нейтрального стосовно контексту „білого куба“: звичайний виставковий простір, де мистецтво опосередковує реальність на бездоганних стінах за ідеального освітлення.

Ця відповідь значною мірою визначається modus operandi європейського культурного поля. З одного боку, є великі інституції, які підпорядковуються урядовій лінії та бояться самостійної діяльності. З іншого — є колективи та кураторські групи, які заявляють про свою прихильність до демократії участі, але нічого не досягають, бо нескінченно обговорюють кожну деталь і ні в чому не можуть домовитися. Незалежно від того, чи є інститут вертикальним і високоцентралізованим, чи горизонтальним і заснованим на участі, політична участь видається неможливою.

У той час як багато західних культурних інституцій охоче ховають голову в пісок, інші, наприклад, в Угорщині чи Польщі, були захоплені правими директорами, призначеними урядом. У будь-якому разі творчі інститути Європи здаються нездатними прокласти новий, більш політичний шлях. Але, як і у випадку із самим ЄС, просте перебування в межах інституційних кордонів та спроба зберегти те, що знаходиться всередині, зрештою підірве їхню свободу. Життєздатна деколоніальність вимагає радикальної участі — йти на ризик та боротися за праве діло. Коли доходить до створення такого антиімперіалістичного простору, Західній Європі є чому повчитися на Сході.

В іншому випадку, коли Realpolitik з’явиться наступного разу, Західна Європа не повинна дивуватися, виявивши, що відчайдушно шукає ще один Zeitenwende, або історичний поворотний момент, і, як завжди, каже: не можу визначити сенс.

Смуток наповнює мої груди…

Більше новин та актуальних матеріалів Investory News у нашому каналі в Telegram

Василь Черепанін