По завершенні війни наша країна опиниться в умовах жорсткої конкуренції – за інвестиції, технології, виробництва і людей
Дискусія щодо повоєнної економіки України нині часто обмежується відновленням – відбудувати інфраструктуру, повернути виробництво чи стабілізувати експорт. Такий підхід містить логіку, але й стратегічну пастку – він фактично передбачає повернення до тієї ж економічної моделі, яка існувала до війни.
Проблема полягає в тому, що ця модель вже тоді мала обмеження.
Економіка, яка переважно орієнтується на експорт сировини та продукції з низькою доданою вартістю, забезпечувала базову стабільність, але не створювала достатньої внутрішньої стійкості. Вона не формувала тривалі виробничі ланцюги, не забезпечувала значної кількості якісних робочих місць та підтримувала залежність країни від зовнішніх факторів.
Саме тому сьогодні коректніше говорити не про відбудову, а про зміну самої економічної моделі.
Професійною мовою це означає підвищення рівня економічної складності – тобто перехід до випуску та експорту більш технологічно насиченої продукції з вищою доданою вартістю. Це один із ключових чинників довгострокового зростання та стійкості економіки.
Для України це означає відхід від вузької сировинної спеціалізації до ширшої структури виробництва – коли країна не залежить від кількох базових категорій товарів, а формує кластери виробництв, у яких різні галузі розвиваються паралельно, спираючись на спільну інженерну базу, кадри, інфраструктуру та технологічні рішення.
Важливо, що така реіндустріалізація має відбуватися у двох вимірах. З одного боку – через ускладнення вже існуючих виробництв та перехід до більш технологічної продукції на їхній основі. З іншого – через створення нових виробничих платформ під ті технологічні напрями, які визначатимуть наступні десятиліття.
Йдеться, зокрема, про розвиток глибокої переробки в агросекторі, машинобудуванні, електротехніці, електроніці, хімічній промисловості, цифрових сервісах та оборонно-промисловому комплексі.
У цьому контексті принципово важливо розширювати саму структуру експорту – переходити від кількох базових позицій до ширшого спектру товарів та послуг. Чим різноманітніша експортна корзина, тим вищою є економічна складність та стійкість економіки.
Це завдання виглядає очевидним на рівні концепції, але значно складніше реалізується на практиці. Одна з причин – фрагментованість державної політики у сфері експорту та інвестицій.
Формально Україна має необхідні інструменти підтримки. Але для бізнесу вони часто не складаються в єдину логіку дій. Найгостріше це відчуває малий та середній бізнес, який міг би стати драйвером розширення несировинного експорту, але фактично має обмежений доступ до фінансування, експортної інфраструктури та інструментів виходу на зовнішні ринки. Це одна з ключових структурних проблем, яка стримує підвищення економічної складності економіки країни.
У результаті виникає системна проблема – інструменти існують, але не функціонують як цілісна екосистема.
Саме тому ключове завдання сьогодні – не створювати нові інституції, а об’єднати наявні механізми в єдину експортну екосистему. Бізнесу потрібен не набір опцій, а зрозумілий та послідовний маршрут – фінансування, страхування ризиків, підтримка виходу на ринки, технологічна адаптація продукту, юридичний супровід та доступ до інфраструктури.
Без цього розширення несировинного експорту залишатиметься точковим, а не системним.
Окремий акцент має бути на підтримці саме продукції з високою доданою вартістю. Держава має стимулювати не лише зростання обсягів експорту, а зміну його структури – через підтримку модернізації виробництв, часткову компенсацію капітальних інвестицій CAPEX у нове обладнання та технології, компенсацію витрат на вихід на нові ринки, розвиток експортного кредитування, страхування ризиків та використання державних гарантій, а також інструментів фінансування іноземних покупців української продукції.
Водночас у випадку України це питання виходить далеко за межі економіки – йдеться про безпеку.
Повномасштабна війна продемонструвала, що залежність від імпорту критично важливих технологічних компонентів – від мікроелектроніки до елементів систем управління – створює прямі ризики для оборонно-промислового комплексу.
У сучасній війні технологічна база економіки безпосередньо визначає спроможність держави діяти – від виробництва озброєння до підтримки складних інфраструктурних систем.
Саме тому формування економіки з високою доданою вартістю забезпечить не лише зростання, а й нашу технологічну незалежність.
Йдеться про здатність країни мінімізувати критичну залежність від імпорту в чутливих сегментах – зокрема в тих, що безпосередньо впливають на оборонну спроможність – мікроелектроніка, компоненти систем управління, енергетичні рішення.
Це не означає повної локалізації виробництва. Але означає наявність власних компетенцій та інтеграцію в ті виробничі ланцюги, які зберігають стабільність навіть в умовах кризи.
У цьому контексті важливо враховувати процеси, які вже відбуваються в Європі.
ЄС фактично переходить до нової промислової політики, інвестуючи десятки мільярдів євро у стратегічні галузі – зокрема виробництво мікроелектроніки та напівпровідників, а також розвиток акумуляторної індустрії. Це створює для України вікно можливостей – інтегруватися в ці виробничі ланцюги не як постачальник сировини, а як виробник більш складної продукції, зокрема в сегментах матеріалів, компонентів та інженерних рішень.
Але така інтеграція не відбудеться автоматично. Вона потребує узгодженої державної політики, яка поєднує індустріальний розвиток, інвестиційні стимули, експортну підтримку та розвиток людського капіталу.
У підсумку ключове завдання полягає не в обсягах відновлення, а в якості економічної трансформації.
Після війни Україна опиниться в умовах жорсткої конкуренції – за інвестиції, за технології, за виробництва та за людей. І перевагу отримають ті країни, які зможуть швидко перейти до більш складної економічної структури.
Тому сьогоднішній вибір має стояти не між відбудовою та розвитком, а між відтворенням старої економічної моделі та переходом до принципово нової.
І саме цей вибір визначатиме не лише темпи зростання, а й місце України в економіці Європи на наступні десятиліття.
Віталій Кім, начальник Миколаївської обласної військової адміністрації
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Source: www.ukrinform.ua