Ще один диспут щодо еміграції. З одного боку ті, хто роками жив у борг у помешканні без ремонту, а зараз пакує відправлення на польському складі, але вперше в житті п’є коктейлі та замовляє ракоподібних. З іншого — сноби з умовного «міністерства службовців», які з київських кав’ярень абсолютно не збагнуть, як можна по своїй волі змінити статус на спецодяг, повідомляє Ukr.Media.
Ми так довго і ретельно прикидалися, що всі в Україні — програмісти, адвокати та власники авторських кав’ярень, що дещо забули про дійсність.
Для жінки з невеличкого містечка, котра утримувала сім’ю за пів тисячі доларів на місяць (і це ще в найкращому випадку), європейська мінімальна зарплата з гарантованим соцпакетом — це не соціальне дно. Це підвищення. Вона йде на фабрику чи касу супермаркету, і раптом з’ясовується, що нові кросівки більше не потребують двомісячної економії та родинної ради. Її можна зрозуміти.
Але є й зовсім інші випадки.
Дерматологиня з глибинки, якій вдома було явно "тісно" — відвідувачі не могли дозволити її цінник, а чоловік із відомим ім’ям тримався за становище у рідному місті й не хотів переїжджати. Війна стала тим самим жахливим, але законним приводом зібрати чемодан.
Тепер вона розлучена, співвласниця клініки у Варшаві й, мабуть, цілком задоволена життям.
Її київські приятелі з апартаментами комфорт-класу теж не поспішають назад. Хтось купує дім в Англії, навіть не чекаючи на дозвіл на проживання, хтось відправляє дітей до європейських шкіл, де за телефон на уроці можуть вигнати, і втішається цією передбачуваною тугою.
Звісно, не обходиться без тих, хто чекає, поки війна триватиме якомога довше.
Вони симулюють вивчення мови третій рік поспіль, живуть на виплати, закуповуються в соціальних магазинах і пишуть у соцмережах про свій «успішний успіх», котрий насправді зводиться до пакування контейнерів десь у передмісті Берліна. Саме вони найбільше злять тих, хто залишився.
Ця інтернет-сварка взагалі не про патріотизм. Вона про колосальну, всепоглинаючу втому і неможливість змиритися з чужим вибором.
Найбільше зачіпають голоси, котрі губляться між агресивними коментарями.
Жінка, котра втратила дім на лінії фронту, сиділа в підвалі без води, а тепер тиняється по зйомних кімнатах в Україні просто тому, що морально не може змусити себе виїхати. Вона читає, як комусь важко дихати в Італії чи Іспанії, і її світ остаточно руйнується.
Весело спостерігати, як ми наполегливо міряємо чуже життя своїми мірками. Вимагаємо від людей повернутися не тому, що вони нам тут потрібні, а тому, що нас до судом у животі злить, що їм там добре. Добре без нас, без щоденних сирен і без необхідності бути героями.
Хтось обнулив минуле і нарешті виспався, хтось зрозумів, що працювати руками — не соромно, якщо за це адекватно платять. А ми й далі сперечаємося, чия форма виживання більш правильна.
Поділитися
Підписуйтесь на UkrMedia в Telegram.
⚡ Пульс читачів
Що насправді нас так дратує: чуже нормальне життя в еміграції чи власна неможливість дозволити це собі?
Вже проголосували 0 людей. Долучайтесь до обговорення.
✈️ Мають право 😤 Це тригерить 🤔 Мій досвід інший
📊 Карта думок
✈️ Мають право 0% 😤 Це тригерить 0% 🤔 Мій досвід інший 0% 💡
Дискусія тільки починається. Будьте першим, хто висловить думку!
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!