Залізна каністра на 20 літрів — неодмінний атрибут чи не кожного гаража чи дачі. Три ручки зверху можуть здаватися зайвими, адже, здавалося б, однієї цілком достатньо. Однак кожна з них виконує свою специфічну функцію. Цією каністрою користувалися в німецькій армії, де пальне переносили вручну тисячами одиниць.
Хто її винайшов
У середині 1930-х років німецька армія шукала нову, більш досконалу тару для пального. Перші зразки каністр виготовила компанія Müller зі Шведма, головним інженером якої був Вінценц Ґрюнфоґель. У 1936 році 5000 каністр були відправлені у війська для випробувань, а вже 8 липня 1937 року їх офіційно прийняли на озброєння.
Остаточного вигляду каністрі надав берлінський завод Ambi-Budd, який у 1938 році подав патент на цей винахід. Коли у 1939 році розпочалася війна, німецькі війська вже мали значні запаси цих каністр.
Навіщо три ручки
Повну 20-літрову каністру зручно нести одній людині, тримаючи її за середню ручку. Якщо ж каністру несуть удвох, кожен бере за крайню ручку, таким чином розподіляючи вагу близько 20 кілограмів навпіл. Порожні каністри солдати могли переносити по чотири: дві ставили поруч і брали кожну однією рукою за крайні ручки.
Таким чином, конструкція каністри відповідала вимогам армії: один солдат мав можливість нести дві повні або чотири порожні каністри. Крім того, під час передачі каністр по ланцюжку завжди залишалася вільна ручка.
Ще одна функція ручок — дозволяти ставити каністри одна на одну. Вони вищі за горловину, тому верхня каністра спирається на ручки нижньої, а не тисне на кришку, що забезпечує стійкість штабелю.
Що ще приховує конструкція
Корпус каністри складається з двох штампованих сталевих половин, зварених одним швом. Цей шов є втопленим і не чіпляється за сусідні каністри, а скошені боки допомагають щільно розміщувати каністри в кузові.
Видавлені хрести на боках — не декоративний елемент. Вони надають тонкій металевій стінці додаткової жорсткості.
Напис “20 л” містить певний запас. Якщо наповнювати каністру до горлечка у вертикальному положенні, поміститься близько 21 літра, при цьому під ручками залишається повітряний простір. Цей “повітряний мішок” необхідний для розширення пального під дією температури. На радянських каністрах навіть кріпили спеціальний ярлик з червоним написом, який попереджав: при температурі вище +40 °C слід недоливати близько літра пального.
Завдяки цій повітряній кишені, повна каністра з бензином не тоне у воді.
Від горловини до верхнього кута йде трубка. Під час виливання пального через цю трубку всередину надходить повітря, що забезпечує рівномірний струмінь без булькання.
Кришка відкривається легким рухом важеля, без потреби у ключі. Вона тримається на петлі, завдяки чому не губиться, а отвір для пломби дозволяє надійно закривати каністру.
Зсередини каністра покривалася спеціальним бензостійким шаром, що робило її придатною для зберігання як бензину, так і води. Каністри, призначені для води, з 1940 року позначалися білим хрестом, намальованим фарбою.
Як секретний винахід покинув Німеччину
Завод Ambi-Budd мав американського співвласника — компанію Budd з Філадельфії. Європейськими справами цієї компанії керував американець Пол Пляйсс. У 1939 році він, разом зі своїм німецьким колегою по заводу, зумів вивезти з Німеччини секрет армійської каністри. Цю інформацію підтверджує газетна замітка, яка досі зберігається серед архівних документів компанії. У британському Національному архіві також знайдено папку за 1941-1942 роки під назвою “Технологія виробництва від Пола Пляйсса”, що стосується оксфордського заводу Pressed Steel — одного з підприємств, яке згодом зайнялося виробництвом британських каністр.
Чому її називають “джеррікен”
Британські військові вперше побачили німецьку каністру в Норвегії у 1940 році. До того часу вони використовували власні 18-літрові бляшанки для пального, які солдати прозвали “хлипкими” через часті протікання по швах. У пустельних умовах Північної Африки це призводило до втрати до чверті запасу бензину. Порожні бляшанки солдати часто переробляли на похідні печі, а німецькими каністрами активно цікавилися.
Німців британці називали “Jerry”, звідси й походить назва “jerrycan” — так цю каністру досі називають англійською мовою.
Куди поділися 3,5 мільйона каністр
Американці розробили власну версію каністри, оснащену гвинтовою кришкою та гнучким носиком. Однак носики часто губилися, а пальне при цьому розливалося.
До моменту висадки в Нормандії у 1944 році американська армія мала близько 12 мільйонів каністр. Повна каністра видавалася лише в обмін на порожню, але попри це, до середини жовтня того ж року зникло 3,5 мільйона одиниць. Каністри залишали біля доріг, використовували для зміцнення брудної дороги, а частина розійшлася серед місцевого населення Франції.
Згодом було оголошено про збір каністр, зокрема і у Франції, де дітей заохочували брати участь у пошуку, пропонуючи їм призи. Завдяки цьому вдалося повернути близько мільйона одиниць.
Як вона потрапила в кожен гараж
Після війни німецька конструкція каністри стала стандартом для армій країн НАТО, а в самій Німеччині її розміри були закріплені в державному стандарті. В СРСР також скопіювали конструкцію каністри, зберігши двоє зварених половин, повітряну трубку та важільну кришку з отвором для пломби. Змінювати щось у цій конструкції виявилося майже неможливим.
Вік радянської каністри можна визначити за кришкою: за державним стандартом рік випуску вибивався клеймом на планці кришки. На сучасних сертифікованих каністрах є маркування, що починається з літер UN. Серед його цифр дві останні вказують на рік випуску, наприклад, “23” означає 2023 рік.
Такі металеві каністри досі можна придбати в будь-якому автомагазині, поряд із пластиковими аналогами, які легші та не піддаються корозії.
Дізнатися більше на: ukr.media