Я запускаю онлайн-платформу для жінок. Це цікавіше за будь-яку теленовелу, оскільки сюжет творить саме існування, а градус напруги, неприязні та незгоди сягає такої міри, що іскри розлітаються навіть крізь монітор, передає Ukr.Media.
Сьогоднішня тема для розмови — пенсії. А саме, їх неминучий брак у нашому з вами житті згодом.
Хтось дуже сміливий вкинув у маси просту арифметику: в державі десять мільйонів пенсіонерів, а мільйони молодих людей виїхали за кордон. Чимало з них не повернуться. Співвідношення працюючих і тих, кого слід забезпечувати, вже скидається на перевернуту трапецію. На що ми сподіваємося?
І тут все закрутилося.
Читання цих відгуків — немов споглядання гладіаторських баталій людей, що змагаються за місце у човні, хоча велика вода ще навіть не з’явилася на обрії.
Деякі з гідністю запевняють, що все життя трудилися «по-білому», тому наразі мають аж по 10-15 тисяч гривень. Звучить впевнено, поки не згадаєш, що ці кошти знецінюються інфляцією швидше, ніж ти встигаєш донести їх до каси крамниці.
Інші прямолінійно радіють з чужого горя: «Погано працювали, якщо пенсія три тисячі! Потрібно було не час у НДІ гаяти, а кошти заробляти».
Тут хочеться перерватися і просто подивитися вгору. Звідки у нас ця непохитна віра в те, що держава — це такий ідеальний банк, куди ти вкладаєш роки своєї діяльності, а потім отримуєш прибуток?
У потоці повідомлень промайнула історія про вчителя, який вийшов на заслужений відпочинок більше десяти років тому зі скромними, проте відчутними на той момент 650 доларами у гривневому еквіваленті. Тепер це менше ніж триста. Людина сумлінно дотримувалася правил, писала наукові праці, не брала хабарів. А система лише розвела руками і сказала: «Що ж, курс змінився, трапляється».
І ті, хто тепер пишається своїми офіційними виплатами у 50 тисяч гривень, якось забувають, що через двадцять років ця сума може дорівнювати вартості двох походів за продуктами.
Але є й інша крайність. Ті, хто кричать: «Платити ЄСВ та податки не буду, все одно розікрадуть, пенсій не буде!».
Виглядає як маніфест незалежної людини, чи не так? Лише є один нюанс.
Наш солідарний пенсійний фонд — це не скринька, куди ти відкладаєш персонально собі на старість. Твій нинішній ЄСВ — це хліб і ліки якоїсь незнайомої літньої жінки просто зараз. Відмовляючись сплачувати, ти не караєш невідомих чиновників чи систему в майбутньому. Ти буквально забираєш кошти з гаманця тих, хто сьогодні намагається вижити на мінімальні 2595 гривень.
Інтернет-стратеги, звичайно, мають альтернативні плани.
Типовий варіант — «придбаю однокімнатну квартиру і буду здавати в оренду». Чудова українська мрія про бетонне багатство.
Хтось влучно запитує: а кому ви її будете здавати, якщо молоде покоління емігрує, а народжуваність зменшується? У відповідь надходить геніальне припущення: «Привезуть мігрантів, вони будуть орендувати».
Отже, план на старість — стати рантьє для умовних працівників з Бангладеш у повоєнній країні. Звучить… багатообіцяюче.
Особливий вид творчості у цих обговореннях — це конфлікт між тими, хто поїхав, і тими, хто залишився. «Втекли зі своєї Батьківщини», «А ви сидіть там у своєму гетто».
Цей взаємний обмін «компліментами» демонструє одну сумну річ: ми настільки стривожені власним майбутнім, що готові ворогувати одне з одним вже зараз. Ті, хто за кордоном, несвідомо шукають виправдання своєму від'їзду, зображуючи все у похмурих кольорах. Ті, хто вдома, захищаються агресією, оскільки психіка не витримує щоденного навантаження реальності.
Ми, люди у віці сорока років, мабуть, перше покоління, якому доведеться визнати неприємний факт. Патерналізм завершився. Його більше не існує.
Держава нас не врятує, скільки б ми їй не віддали. Але й ошукати систему, приховуючи готівку під матрацом, теж не вдасться — інфляція знищить ці заощадження ще до того, як у нас почнуть нити суглоби. Ми опинилися в зоні ідеального лиха: демографія помножена на війну та економічну нестабільність.
Можливо, рішення не в тому, щоб кричати на форумах, доводячи, хто краще працював чи хто правильніше емігрував. І не в тому, щоб чекати на міфічних роботів зі штучним інтелектом, які нібито будуть заробляти нам на заможну старість (так, там був і такий коментар).
Рішення в тому, щоб просто ставати зрілішими. Змиритися з думкою, що гарантій немає. Взагалі ніяких.
Наливаючи собі чай десь у тихій німецькій квартирі чи в київській багатоповерхівці під час повітряної тривоги, варто усвідомити: наша старість буде виключно такою, якою ми зможемо її забезпечити самостійно. Без ілюзій, без нарікань на вихователів, і, головне, без сподівань, що хтось нам щось зобов’язаний.
Це трохи лякає, безперечно. Але в цьому є якась дивна, майже хмільна свобода.
Поділитися
Підписуйтесь на UkrMedia в Telegram.
⚡ Пульс читачів
Ви все ще готові грати за правилами держави чи вже остаточно зрозуміли, що рятувати себе доведеться самостійно?
Вже проголосували 0 людей. Долучайтесь до обговорення.
🏛️ Держава зобов'язана платити 🧗♂️ Розраховую лише на себе 🤔 Маю свій варіант
📊 Карта думок
🏛️ Держава зобов'язана платити 0% 🧗♂️ Розраховую лише на себе 0% 🤔 Маю свій варіант 0% 💡
Дискусія тільки починається. Будьте першим, хто висловить думку!
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!