Чи здатна Україна стати арсеналом демократії?
Нещодавно українську медіа-спільноту вразила новина про те, що наші ПС будуть підсилені новими сучасними літальними апаратами — шведськими Gripen, причому у значній кількості — за планами, це буде 150 одиниць протягом наступних 10–15 років. Водночас перші літаки мають прибути вже у 2026 році.
Фото: EPA/UPG Шведські винищувачі JAS 39 Gripen під час святкування Дня ВПС у Лінчепінгу, 13 червня 2010 р.
Отже, це буде вже третій західний літак на додаток до американських F-16 і французьких Mirage. Нашим авіаційним фахівцям можна тільки співчувати — на них очікує інтенсивна праця.
Така кількість апаратів і терміни поставки підштовхують до ще однієї цікавої думки: чи не є це вказівкою на можливу локалізацію певного компонента виробничого процесу на території України? Звісно, загрозу з боку російських ракет неможливо ігнорувати, однак чи варто остаточно відкидати нас як місце для розбудови спільного з європейцями ОПК? Я вважаю, що ні, і ось чому.
Україна як виробничий партнер на Східному фланзі
Розглянемо, що ми маємо зараз. Станом на кінець 2025 року інтеграція України до європейського військово-промислового комплексу вже досягла рівня практичної виробничої кооперації, відійшовши від самих лише політичних заяв. Досвід тривалої війни, а також значні державні вкладення в оборонну галузь перетворюють Україну зі споживача допомоги на стратегічного виробничого компаньона.
Ключовою метою інтеграції до європейського ОПК для нас є забезпечення стійкості постачання та операційної дієвості озброєння в умовах високої інтенсивності бойових дій. Для України це гарантії довгострокового доступу до новітніх технологій, а також прискорення стандартизації армії за прикладами НАТО. Фінансова основа цього процесу вагома: у 2025 році не менше 739 млрд грн виділили безпосередньо на придбання та виготовлення озброєння та військової техніки (ОВТ). Ці інвестиції спрямовані на довготривалі контракти, що є основним стимулом для європейських компаній до локалізації.
==
Основи співпраці: регулювання, фінансування, етапність
Локалізація військового виробництва в Україні базується на послідовній стратегії, що включає правові заохочення, трансфер технологій і зведення нових виробничих потужностей.
В Україні діє політика щодо локалізації, яка вимагає, щоб конкретна частка вартості об’єкта закупівлі формувалася на території держави. Для товарів машинобудування, які купують за державні кошти, вимагають мінімальну частку локалізації — 25 % у 2025 році та 30 % у 2026 році. Хоча вимоги напряму не поширюються на летальні озброєння, політика «Зроблено в Україні» заохочує європейські компанії добровільно підвищувати рівень локалізації, щоб збільшити шанси отримати довгострокові контракти. Після припинення бойових дій було б розумно поширити політику щодо локалізації і на товари ВПК, адже це могло б слугувати додатковим стимулом повертатися для виробництв, які були переміщені з України.
Спільні проєкти часто фінансують через так звану данську модель, яка передбачає залучення міжнародних коштів на виробництво ОВТ саме в Україні. При цьому якщо активна фаза війни завершиться, ці закордонні інвестиції поступово зменшаться, тож нам варто вже думати про відкриття експорту військових товарів, щоб наповнити галузь валютою.
Інтеграція України до європейського ВПК базується на послідовній стратегії, що починається з ремонтних потужностей і поступово переходить до повномасштабного виробництва. Фактично, ми зараз проходимо звичний шлях для країн, що прагнуть заохотити розвиток власного ВПК.
Фото: EPA/UPG Працівник Rheinmetall модернізує німецьку бойову машину піхоти Marder, Унтерлюс, Німеччина, 6 червня 2023 року.
Початковий етап співпраці зосереджений на ремонті й обслуговуванні (MRO) переданої техніки. Це не тільки прискорює повернення пошкодженої техніки до строю, але й забезпечує передачу технологічних знань. Німецький концерн Rheinmetall AG розпочав свою діяльність в Україні саме зі створення ремонтних потужностей у партнерстві з Укроборонпромом.
Наступним етапом є створення спільних підприємств (СП), кількість яких до кінця 2025 року вже перевищила 40. На цьому етапі виробничий процес охоплює не тільки якісь дрібні ремонтні роботи, а й вузлове складання та критичні технології. Наприклад, французька компанія Thales створила СП з Укроборонпромом, що зосереджується на системах ППО, радіоелектронної боротьби (РЕБ) та зв’язку. А франко-німецька KNDS відкрила виробництво запчастин і боєприпасів для танків Leopard і гаубиць Caesar.
І вже лише після проходження всіх цих етапів стає можливою повноцінна локалізація виробництва на території країни.
Що нам вже відомо на землі…
Одним із ключових проєктів локалізації є виробництво німецької бойової машини піхоти KF41 Lynx того самого концерну Rheinmetall. Нещодавно держава обрала Lynx як базову перспективну БМП Сил оборони. Перший завод Rheinmetall в Україні планує запустити виробництво для фінального складання (скоріш за все, вузлового) Lynx до кінця 2025 року. Ще раніше Rheinmetall також заявляв про наміри виробляти в Україні бронетранспортери Fuchs, що підтверджує стратегію повного охоплення парку сучасної німецької техніки MRO та виробництвом. Загалом же варто відзначити неабияку наполегливість і системність у роботі Rheinmetall з Києвом.
Фото: АТ «Українська оборонна промисловість» В Україні запрацював перший спільний з АТ «Українська оборонна промисловість» цех Rheinmetall з ремонту і виробництва бронетехніки. Відкриття цеху
У сфері артилерії, крім MRO для французьких CAESAR, німецьких PzH 2000, RCH 155 і східноєвропейських систем, як-от польські AHS Krab і словацькі Zuzana, значний акцент роблять на боєприпасах.
І хоча спільне виробництво 155 мм снарядів з чеською Czechoslovak Group (CSG), яке передбачало виготовлення 100 тисяч снарядів у 2025 році, зіткнулося з відсутністю контракту з боку Агенції оборонних закупівель, американська Northrop Grumman не злякалася підписати угоду про спільне виробництво боєприпасів.
А чи виготовлятимуть в Україні європейські танки? Наразі ні. Проєкт локалізації вже добре нам знайомим німецьким концерном перспективних ОБТ KF51 Panther залишається на рівні розмов і віддалених планів. Це пов’язано як з більшою складністю виробництва, так і з пріоритетністю для наших Сил оборони нарощення кількості БМП над ОБТ.
…і в повітрі
Модернізація Повітряних сил передбачає створення флоту з 250 сучасних бойових літаків. Ось тут варто згадати про шведський винищувач Saab JAS 39 Gripen, який незабаром має скласти компанію іншим машинам наших ПС. Чому ж саме Gripen Київ надав перевагу у порівнянні з F-16? Тут є низка як політичних, так і суто технічних причин.
Gripen (зокрема модифікація E/F) — це легкий, одномоторний багатоцільовий винищувач покоління 4++, розроблений для операційної гнучкості та роботи в умовах розосередженого базування. Це було зумовлено шведською військовою доктриною і робить винищувач ідеально пристосованим до українських реалій.
Gripen спроєктований для зльоту й посадки на коротких, непідготовлених ділянках доріг й аеродромів (менш ніж 800 метрів). Його обслуговування може здійснюватися мінімальною кількістю персоналу (5–6 осіб) і вимагає лише базового обладнання, що є критичною перевагою в умовах ракетних ударів по ключових авіабазах.
Фото: Saab Винищувачі Gripen Військово-повітряних сил Швеції.
Літак повністю сумісний зі стандартами НАТО і здатен нести передові ракети класу повітря — повітря MBDA Meteor (радіус дії понад 200 км), що значно підвищує його потенціал.
Ну і концерн Saab висловив готовність відкрити в Україні завод кінцевого складання винищувачів Gripen. Тож твердження про те, що деякі зі 150 замовлених літаків можуть бути виготовлені в Україні, за сприятливого збігу обставин має всі шанси здійснитись.
Водночас французький Dassault Rafale продовжують розглядати як потенційну важчу двомоторну платформу, яка може доповнити повітряний флот України.
Горизонт можливостей: виклики і шляхи подолання
Інтеграція України до європейського ВПК — це дуже ризикований шлях, де над кожною успішною локалізацією нависає тінь ракетного удару, а за кожним обіцяним заводом ховається бюрократичний лабіринт.
Не є таємницею, що наш найбільший виклик на шляху до будь-якого військового виробництва — висока ймовірність ракетних ударів по нових виробничих потужностях. Це робить інвестиції надзвичайно коштовними та ризикованими.
Також існує значний опір системи, яка звикла до швидкого, але короткострокового імпорту, замість укладання довгострокових контрактів на локалізоване виробництво. Приклад з неконтрактованим виробництвом 155 мм снарядів демонструє, що внутрішні регуляторні проблеми можуть бути не меншою загрозою, ніж зовнішній ворог. Недостатня прозорість створює сприятливе середовище для корупції, що підриває довіру інвесторів.
Фото: Державний концерн «Укроборонпром»
І лише успішне подолання (або принаймні мінімізація) цих викликів сприятиме перетворенню України з прифронтового імпортера військової техніки на виробника. Які ж у нас є варіанти?
1. Максимальна децентралізація виробництва. Для мінімізації ризику необхідно перейти від великих централізованих заводів до мережі малих, розсіяних, замаскованих або підземних виробничих модулів. Цей підхід, вже випробуваний у сфері дронів, має бути поширений на комплектуючі для Lynx, Gripen і боєприпасів. Це зменшить привабливість цілі для ворога та підвищить живучість ВПК.
2. Спрощення законодавчої регуляції. Це передбачає перехід до західних моделей довгострокового контрактування (на 5–10 років), що дозволить компаніям планувати інвестиції. Варто спростити дозвільні процедури та сертифікацію для іноземних зразків, при цьому посилити відповідальність і контроль за якістю виробництва.
3. Боротьба з корупцією і прозорість. Звичайно, жоден іноземний виробник не прийде в державу, де в нього вимагатимуть хабар чи відкат. Створення повністю прозорої системи укладання оборонних контрактів і посилення антикорупційних органів, зокрема у сфері закупівель, необхідне, щоб сформувати довіру. Без чесної гри європейські партнери не зможуть повноцінно інтегруватися в наш ринок.
