По завершенні війни наша країна опиниться в умовах жорсткої конкуренції – за інвестиції, технології, виробництва і людей
Дискусія щодо повоєнної економіки України досі часто обмежується лише відновленням – відбудовою інфраструктури, поверненням виробничих потужностей чи стабілізацією експорту. Такий підхід має свою логіку, але містить у собі стратегічну пастку, адже він фактично передбачає повернення до тієї ж економічної моделі, яка існувала до війни.
Проблема полягає в тому, що ця модель вже тоді мала свої обмеження.
Економіка, що переважно орієнтувалася на експорт сировини та продукції з низькою доданою вартістю, дозволяла забезпечувати базову стабільність, проте не формувала достатньої внутрішньої стійкості. Вона не сприяла створенню тривалих виробничих ланцюгів, не забезпечувала належну кількість якісних робочих місць і підтримувала залежність країни від зовнішніх чинників.
Саме тому сьогодні коректніше говорити не про відбудову, а про трансформацію самої економічної моделі.
З професійної точки зору, це означає підвищення рівня економічної складності, тобто перехід до виробництва та експорту більш технологічно насиченої продукції з вищою доданою вартістю. Це один із ключових драйверів довгострокового зростання та стійкості економіки.
Для України це означає відхід від вузької сировинної спеціалізації до більш широкої структури виробництва, коли країна не залежить від кількох базових категорій товарів, а формує кластери виробництв, де різні галузі розвиваються паралельно, спираючись на спільну інженерну базу, кваліфіковані кадри, інфраструктуру та технологічні рішення.
Важливо, щоб така реіндустріалізація відбувалася у двох напрямках. З одного боку – через ускладнення вже наявних виробництв і перехід до більш технологічної продукції на їхній основі. З іншого – через створення нових виробничих платформ для тих технологічних напрямів, які визначатимуть майбутнє.
Йдеться, зокрема, про розвиток глибокої переробки в аграрному секторі, машинобудуванні, електротехнічній та електронній промисловості, хімічній промисловості, цифрових сервісах та оборонно-промисловому комплексі.
У цьому контексті принципово важливо розширювати саму структуру експорту, переходячи від кількох базових позицій до ширшого спектру товарів і послуг. Чим різноманітнішою є експортна корзина, тим вищою є економічна складність та стійкість економіки.
Це завдання виглядає очевидним на рівні концепції, але значно складніше втілюється на практиці. Однією з причин є фрагментованість державної політики у сфері експорту та інвестицій.
Формально Україна має необхідні інструменти підтримки. Проте для бізнесу вони часто не складаються в єдину логічну систему дій. Найгостріше це відчуває малий та середній бізнес, який міг би стати рушієм розширення несировинного експорту, але фактично має обмежений доступ до фінансування, експортної інфраструктури та механізмів виходу на зовнішні ринки. Це одна з ключових структурних проблем, яка стримує підвищення економічної складності країни.
У результаті виникає системна проблема: інструменти існують, але не функціонують як цілісна екосистема.
Саме тому ключове завдання сьогодні полягає не в створенні нових інституцій, а в об’єднанні наявних механізмів в єдину експортну екосистему. Бізнесу потрібен не набір опцій, а зрозумілий і послідовний шлях, що включає фінансування, страхування ризиків, підтримку виходу на ринки, технологічну адаптацію продукту, юридичний супровід та доступ до інфраструктури.
Без цього розширення несировинного експорту залишатиметься точковим, а не системним явищем.
Окремий акцент слід зробити на підтримці саме продукції з високою доданою вартістю. Держава має стимулювати не лише зростання обсягів експорту, а й зміну його структури – через підтримку модернізації виробництв, часткову компенсацію капітальних інвестицій (CAPEX) у нове обладнання і технології, компенсацію витрат на вихід на нові ринки, розвиток експортного кредитування, страхування ризиків та використання державних гарантій, а також інструментів фінансування іноземних покупців української продукції.
Водночас, у випадку України, це питання виходить далеко за межі економіки – це питання безпеки.
Повномасштабна війна продемонструвала, що залежність від імпорту критично важливих технологічних компонентів – від мікроелектроніки до елементів систем управління – створює прямі ризики для оборонно-промислового комплексу.
У сучасній війні технологічна база економіки безпосередньо визначає спроможність держави діяти – від виробництва озброєнь до підтримки складних інфраструктурних систем.
Саме тому формування економіки з високою доданою вартістю забезпечить не лише зростання, а й нашу технологічну незалежність.
Йдеться про здатність країни мінімізувати критичну залежність від імпорту в чутливих сегментах, зокрема тих, що безпосередньо впливають на оборонну спроможність – мікроелектроніка, компоненти систем управління, енергетичні рішення.
Це не означає повну локалізацію виробництва. Але це означає наявність власних компетенцій та інтеграцію в ті виробничі ланцюги, які зберігають стабільність навіть в умовах кризи.
У цьому контексті важливо враховувати процеси, які вже відбуваються в Європі.
ЄС фактично переходить до нової промислової політики, інвестуючи десятки мільярдів євро у стратегічні галузі, зокрема виробництво мікроелектроніки та напівпровідників, а також розвиток акумуляторної індустрії. Це створює для України вікно можливостей для інтеграції в ці виробничі ланцюги не як постачальника сировини, а як виробника складнішої продукції, зокрема в сегментах матеріалів, компонентів та інженерних рішень.
Однак, така інтеграція не відбудеться автоматично. Вона потребує узгодженої державної політики, яка поєднує індустріальний розвиток, інвестиційні стимули, експортну підтримку та розвиток людського капіталу.
Отже, ключове завдання полягає не в обсягах відновлення, а в якості економічної трансформації.
Після війни Україна опиниться в умовах жорсткої конкуренції – за інвестиції, за технології, за виробництва та за людей. Перевагу отримають ті країни, які зможуть швидко перейти до більш складної економічної структури.
Тому сьогоднішній вибір має стояти не між відбудовою і розвитком, а між відтворенням старої економічної моделі і переходом до принципово нової.
І саме цей вибір визначатиме не лише темпи зростання, а й місце України в економіці Європи на наступні десятиліття.
Віталій Кім, начальник Миколаївської обласної військової адміністрації
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства